Вбивство на 31-му поверсі - Страница 27

К оглавлению

— Так.

Господиня легко, граційно звелася і випурхнула з кімнати. Чорнява нажахано дивилася на Єнсена.

Господиня повернулася, притискуючи до грудей диплом.

— Ви тільки уявіть собі: всі значні особи поставили тут своє прізвище, навіть одна принцеса

Вона розгорнула диплом. Чиста ліва сторінка була вся змережена підписами.

— Я вважаю, що це найдорожчий із цілих сотень подарунків, які я дістала з усіх усюд. Показати вам?

— Не треба, — сказав Єнсен. Господиня розгублено всміхнулася.

— То скажіть, чого ви, комісар поліції, приходите й випитуєте мене?

— Я не вповноважений пояснювати це, — відповів Єнсен.

На обличчі господині за секунду відбилася ціла гама найрізноманітніших почуттів. Врешті вона плеснула руками, безпорадно, по-жіночому, й покірно сказала:

— Що ж, нехай і так…

Комісар Єнсен вийшов разом з чорнявою. Тільки-но ліфт рушив, вона хлипнула й сказала:

— Не вірте жодному її слову. Вона підступна, страшна жінка, справжня потвора Про неї ходять найогидніші чутки.

— Так?

— Вона втілення підлоти й цікавості. І вона й досі тримає в руках усі нитки, хоч з видавництва її пощастило випхати. Тепер вона змушує мене шпигувати для неї. Щосереди й щосуботи я маю приходити до неї і розповідати геть про все. Вона хоче бути в курсі справ.

— Навіщо ж ви погоджуєтесь?

— Господи! Навіщо? Та ж вона може роздавити мене за десять хвилин, як гниду. Ні на мить не завагається. І весь час знущається з мене. Ох, боже…

Комісар Єнсен нічого не відповів. Коли вони спустилися вниз, він скинув капелюха й відчинив перед нею двері. Чорнява боязко глянула на нього й вибігла на вулицю.

Рух помітно зменшився. Була субота Годинник показував п'ять хвилин до четвертої. У правому боці зноз защеміло.

20

Єнсен вимкнув мотор, але й далі сидів у машині, з розгорненим нотатником на кермі. Він якраз записав у ньому: «Номер 4. Художній директор, неодружена, 20 років, пішла за власним бажанням».

Отже, четвертий номер теж була жінка

Будинок стояв на другому боці вулиці. Він був не зовсім новий, але добре доглянутий. Виявилося, що потрібне йому помешкання було на першому поверсі. Єнсен подзвонив. Ніхто не відповів. Він подзвонив іще кілька разів. Потім гучно постукав, ще раз і ще. Нарешті поторсав за дужку. Двері були замкнені. Зсередини не долинало жодного звуку. Єнсен ще трохи постояв. Тим часом у помешканні задзвонив телефон. Тоді Єнсен вернувся до машини, перегорнув п'ять чистих сторінок у нотатнику й написав: «Номер 5. 52 роки, журналіст, неодружений, термін служби скінчився згідно з контрактом».

Цього разу йому пощастило: потрібна вулиця була в тому самому районі, всього за п'ять кварталів.

Будинок також дуже скидався на той, у якому він побував десять хвилин тому, — довга жовта шестиповерхова будівля, що стояла навскіс до вулиці. Такими панельними спорудами забудований був весь район.

Прізвище на табличці було наліплене з літер, вирізаних із якоїсь газети. Декотрі з них стерлися, а декотрі повідпадали, і прочитати прізвище було важко. Дзвінок працював, але, хоч Єнсен чув, як хтось вовтузився в помешканні, минуло кілька хвилин, поки його впустили.

Чоловік, що відчинив двері, видавався старшим за свої роки. До того ж був дуже неохайний: розкошлані довгі патли на голові, густий сивий заріст на обличчі. Одягнений він був у брудну жовту сорочку і в штани, що спустилися нижче клубів, а взутий у стоптані черевики. Єнсен наморщив брови. В наші часи дивно було зустріти погано вдягнену людину.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

Він вирішив не показувати свого знаку.

— Чим ви це можете посвідчити? — відразу спитав чоловік.

Єнсен показав йому емальований жетончик.

— Заходьте, — сказав чоловік. Він тримався дуже впевнено, майже гордовито.

Нелад у помешканні міг хоч кого вразити. На підлозі валявся папір, газети, книжки, гнилі помаранчі, напхані з горою торбинки на сміття, брудна білизна й немитий посуд. Із меблів там стояло кілька простих стільців, два обшарпані крісла, кривоногий стіл і канапа з неприбраною постіллю. На столі все було зсунене в один бік, мабуть, щоб звільнити місце на друкарську машинку і товстий рукопис. Усе вкривала товстим шаром сіра пилюка. Повітря було важке, просякнуте алкоголем. Господар згорнув газету і змів нею другий кінець столу. Папірці, якесь начиння й сміття попадали на підлогу.

— Сідайте, — сказав він і підсунув одного стільця.

— Ви п'яні,— мовив Єнсен.

— Ні, я тільки напідпитку. Я ніколи не буваю п'яний, а напідпитку майже завжди. Але ж це зовсім інша річ.

Єнсен сів. Неголений господар нахилився до нього.

— Ви маєте пильне око, а то б не помітили, — сказав він. — Більшість цього не помічає.

— Коли ви пішли з роботи?

— Два місяці тому. А навіщо ви питаєте?

Єнсен поклав перед собою нотатника й почав гортати його. Коли він дійшов до сторінки з третім номером, господар за спиною в нього сказав:

— Бачу, що я потрапив у гарне товариство. Єнсен гортав далі.

— Мене дивує, що ви побували в тієї відьми й не здурі-ЛИ) — сказав господар і обійшов навколо столу. — Ви були в неї вдома? Я б нізащо не ризикнув.

— Ви її знаєте?

— Ще б пак! Я ж працював у журналі, як вона прийшла туди. Коли стала головним редактором. І я протримався майже цілий рік.

— Протримались?

— Я, звісно, тоді був молодший і дужчий.

Він сів на канапу, засунув праву руку під купу брудної постільної білизни й витяг пляшку.