Вбивство на 31-му поверсі - Страница 20

Вказане помешкання він знайшов на третьому поверсі звичайного найманого будинку, але ніхто не вийшов на його дзвінок. Він прислухався й ніби почув за дверима негучну музику. Почекавши кілька хвилин, він узявся за дужку. Виявилося, що двері не замкнені, і він зайшов досередини.

То було стандартне помешкання, що складалося з передпокою, кухні та двох кімнат. Стіни в першій кімнаті були голі, вікно без фіранок. Посеред підлоги стояв стілець, а коло нього — порожня пляшка з-під коньяку. На стільці сидів голий молодик і бренькав на гітарі.

Він трохи схилив голову набік і глянув на відвідувача, але не перестав бренькати й не озвався.

Єнсен пройшов до другої кімнати. Там теж не було меблів, килимів чи фіранок, зате на підлозі валялося кілька порожніх пляшок і купа одягу. В кутку на матраці, уткнувшись головою в подушку, спала жінка, вкрита простирадлом і ковдрою. Одну руку вона відкинула на підлогу, і саме на такій відстані, щоб можна було дістати, лежали цигарки, брунатна торбинка і стояла попільничка.

Повітря було важке, затхле, просякнуте спиртом, тютюновим димом і духом людського тіла. Єнсен відчинив вікно.

Жінка підвела голову з подушки і, нічого не розуміючи, витріщила на нього очі.

— Хто ви такий? — спитала вона. — Якого дідька вам тут треба?

— Це, рибонько, детектив, якого ми цілий день чекали! — гукнув гітарист із першої кімнати. — Відомий детектив, що прийшов спіймати нас.

— Ідіть до біса, — сказала жінка й знов опустила голову на подушку.

Єнсен підступив до матраца.

— Покажіть своє посвідчення, — сказав він.

— Ідіть до біса, — сонно мовила жінка в подушку. Єнсен нахилився, відкрив торбинку і, пошукавши в ній,

знайшов посвідчення. Він перебіг його очима: дев'ятнадцять років. У верхньому правому кутку стояли дві червоні позначки, добре помітні, хоч їх намагалися витерти. Вони означали дві затримки за пиятику. За третім разом примусово відсилають до лікарні.

Єнсен рушив до виходу. У дверях він спинився й сказав гітаристові:

— Я вернуся за п'ять хвилин. Будьте ласкаві вбратися до того часу.

Він зійшов униз, до своєї машини, й викликав по радіотелефону поліційний автобус. За три хвилини той прибув, і Єнсен з двома поліцаями вернулися до помешкання. Гітарист, що вже встиг одягнути сорочку й штани, сидів на підвіконні й курив. Жінка й далі спала.

Один поліцай узяв тестер, підвів жінці голову і всунув трубку їй між губи.

— Дихніть.

Кришталик у гумовій кульці геть позеленів.

— Одягайтеся, — наказав поліцай.

Жінка відразу прокинулась. Вона схопилася з постелі і тремтячими руками натягла простирадло на груди.

— Ні,— мовила вона. — Ні, ви не маєте права. Я нічим не завинила Я тут мешкаю. Ви не маєте права, не треба, на бога, не треба

— Одягайтеся, — знову сказав поліцай із тестером і носаком черевика підсунув до неї вбрання.

— Ні, я не хочу! — крикнула вона й відштовхнула вбрання в другий куток.

— Загорніть її в ковдру, — сказав Єнсен, — і швидше. Жінка мовчки витріщила очі, розпачливо й перелякано.

На її правій щочі видніла червона смуга від подушки, темні, коротко підстрижені коси збилися куделею.

Єисен вийшов до першої кімнати. Молодик і далі сидів на підвіконні. Жінка плакала, пронизливо, істерично, і, мабуть, опиралася, але все те довго не тривало. Не минуло й двох хвилин, як поліцаї вже впоралися з нею й вивели з помешкання. Єнсен зазначив час по годинникові.

— Невже аж так необхідно було її брати? — спитав молодик.

Голос у нього був приємний, але невпевнений, і руки тремтіли.

— Отже, це ви послали листа? — запитав Єнсен.

— Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс.

— Коли ви його послали?

— У неділю.

— В яку пору?

— Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.

— До дев'ятої чи після?

— Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.

— Де ви його складали?

— Дома

— Тут?

— Ні, в батьків.

— На якому папері?

— На звичайному, білому.

Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена

— На папері для друкарської машинки?

— Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.

— Де ви його дістали?

— У видавництві, їх там повно валяється. Коли хто сам іде з роботи або йому дають штурхана під зад, то нагороджують таким дипломом. Змалювати, який він?

— Не треба Де ви його знайшли?

— Я ж сказав, у видавництві.

— А докладніше?

— Ну, валявся там. Мабуть, його брали на якусь пробу, абощо.

— Ви його знайшли на столі?

— Може, й на столі. — Він трохи подумав: — Чи на якійсь полиці.

— Коли це було?

— О, вже кілька місяців тому. Хоч вірте, хоч ні, але я не пам'ятаю. їй-богу, забув, у кожному разі не цього року.

— І ви його взяли з собою?

— Так.

— Для сміху?

— Радше, щоб потім використати на якусь капость.

— На що?

— Ну, на жарт. Є такий вислів.

— А на який саме жарт?

— На який завгодно. Підписатися вигаданим прізвищем, приліпити на чистій сторінці голу дівку й послати якомусь ідіотові.

— А коли вам спало на думку скласти листа?

— У неділю. Не було чим розважитись, хоч ти вбий. От я й надумав їх трохи наполохати. Задля жарту. Я не знав, що вони приймуть це за щиру правду.

Голос його ставав дедалі твердіший і впевненіший. Та враз він жалібно додав:

— Де ж я знав, що зчиниться такий шарварок! І гадки не мав.

— Яким клеєм ви користувалися?

— Власним. Звичайним клеєм. Комісар Єнсен кивнув головою.

— Покажіть своє посвідчення.