Вбивство на 31-му поверсі - Страница 19

К оглавлению

— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.

— А точніше не скажете?

— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.

— Ножицями?

— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.

— Яке ошуканство, — промурмотів він. — Яка облуда, яка відверта підлість.

— Авжеж, — погодився Єнсен.

Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.

— До побачення.

Господар вражено витріщив очі.

— А коли… коли ви знов прийдете?

— Не знаю, — відповів Єнсен.

Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.

Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.

Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.

Скінчився четвертий день.

16

Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.

Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.

— Єнсен, — сказав начальник поліції,— де ви в біса ділися?

— Нам ще лишилося три дні.

— Та я не про те.

— Я тільки-но почав допитувати підозрілих.

— Я не про ваші темпи, Єнсене.

На таке важко було щось відповісти. Начальник хрипко кашлянув.

— На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.

— З'ясувалася?

— Так, їм самим пощастило знайти винуватця.

— Хто ж він?

— Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.

— Розумію.

— Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.

— Розумію.

— Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.

— Розумію.

— Я маю його адресу й прізвище, запишете?

Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.

— Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.

— Так.

— Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.

— Розумію.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.

Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.

— І ще одне.

— Слухаю.

— Я від самого початку наголошував, що ваше завдання — з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?

— Так, наголошували.

— Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні обставини, що можуть виплисти під час слідства. Отже, як тільки ви допитаєте того молодика, вважайте справу закритою. І забудьте про все, що до неї стосується. Зрозуміли?

— Так.

— Я вважаю, що це для всіх найкращий кінець… і для нас із вами також…

— Розумію.

— Ну, то й добре. До побачення.

Єнсен вернувся до ванної і доголився. Потім неквапом одягнувся, випив кухлик окропу з медом і прочитав вранішню газету.

Хоч машин на автостраді було менше, ніж звичайно, комісар Єнсен їхав на середній швидкості, і як він поставив свою машину на майданчику біля дільниці, було вже пів на десяту.

Він довго сидів коло столу, не заглядаючи ні в рапорти, ні в список адрес. Тоді зателефонував начальникові патруля, дав йому білу картку і сказав:

— Зберіть відомості про цього чоловіка. Всі, які лише зможете. І якнайшвидше.

Єнсен стояв коло вікна й дивився на санітарів. Не встигли вони ще впоратися з дезинфекцією камер, як двоє поліцаїв у зеленій формі привели першу партію п'яних. За якийсь час зателефонував поліцай, відряджений на пошту.

— Де ви тепер?

— У центральному газетному архіві.

— Вже дійшли якихось висновків?

— Ще ні. Шукати далі?

— Так, — сказав Єнсен.

Начальник патруля повернувся за добру годину.

— Ну що?

— Двадцять шість років. Син відомого підприємця. Родина заможна. Час від часу влаштовується на роботу журналістом у якийсь тижневик. Дістав добру освіту. Неодружений. Начебто йому протегують самі шефи, мабуть, через родинні зв'язки. На вдачу… — начальник патруля наморщив лоба, вдивляючись у нотатки, ніби не міг прочитати свого власного письма, потім повів далі: — Неврівнова-жений, запальний, симпатичний і дотепний. Схильний до зухвалих жартів. Нервовий, ненадійний, швидко втомлюється. Сім разів його затримували за пияцтво, двічі силоміць лікували. Одне слово, невдаха, — докінчив він.

— Цього досить, — сказав Єисен.

О пів на першу він велів принести з буфету другий сніданок: двоє не круто зварених яєць, склянку чаю і три пшеничні сухарі.

Попоївши, він підвівся, одягнув плащ і капелюх, зійшов наниз, сів у машину й поїхав у південному напрямку.