Вбивство на 31-му поверсі - Страница 34

К оглавлению

— Ні.

— А кому?

— Концернові. Я його винайняв. Хочу відпочити, перше ніж візьмуся до своїх нових завдань.

— Яких завдань?

Відповіді ставали дедалі нерішучіші. Цього разу Єнсе-нові здалося, що не буде ніякої відповіді.

— Вам тут зручно?

Господар благально глянув на нього.

— Слухайте, я ж вам кажу, що ви все сплутали. Я не маю чим вас потішити. Всі ті історії слова доброго не варті, повірте мені.

— Які історії?

— Та ті, що ви, мабуть, наслухались.

Єнесен пильно дивився на нього. В кімнаті було зовсім тихо. Дим із фабрики тут так само дошкуляв, як і надворі.

— Ким ви працювали в концерні?

— Ох, краще спитайте, ким я не працював. Спочатку спортивним репортером, тоді головним редактором кількох різних журналів. Потім перейшов на рекламу. Багато подорожував і здебільшого писав спортивні репортажі з цілого світу. Далі працював у закордонній філії концерну, ну й… їздив скрізь і вчився.

— Чого вчилися?

— Всього потроху. Вивчав громадські стосунки тощо.

— А що це таке — громадські стосунки?

— Це нелегко пояснити.

— Отже, ви багато їздили?

— Авжеж, був майже скрізь.

— Чужі мови знаєте?

— Я до них не маю хисту.

Тепер замовк Єнсен. Він і далі не зводив очей з чоловіка в хатній куртці. Нарешті він спитав:

— А журнали часто друкують спортивні репортажі?

— Ні.

Господар став іще сумніший.

— Тепер спортом не цікавляться. Хіба що дивляться по телевізору.

— І все-таки ви їздили по світу й писали спортивні репортажі?

— Бо я не вмію писати більше ні про що. Пробував, але не виходило.

— Чому ви пішли з роботи?

— Мабуть, тому, що це їм задорого коштувало. — Він кілька секунд подумав. — А взагалі вони добрі хлопці,— додав він і понуро глянув на меблі з крицевих трубок.

— Яке у вас поштове відділення?

Господар розгублено подивився на Єнсена, тоді показав у вікно. За лісом потойбіч озера висіла над фабрикою жовта хмара диму.

— Те саме, що й у них… принаймні листоноша приходить звідти.

— Пошту розносять щодня?

— Крім неділі.

І знов запала тиша, чути було тільки нерівний віддих і далеке гудіння машин на автостраді.

— Вам неодмінно треба мучити мене? Це ж однаково нічого не дасть.

— Ви знаєте, чого я приїхав?

— Навіть не здогадуюся.

Господар неспокійно засовався. Тиша його, мабуть, гнітила.

— Я собі звичайнісінька людина. Просто мені не пощастило.

— Не пощастило?

— Так, не пощастило. Всі кажуть навпаки, що пощастило. Але ж ви самі бачите, яке це щастя. Сидиш отак сам-самісінький і скнієш.

— Чого ж ви хочете?

— Нічого. Просто не бажаю нікого обтяжувати. Мовчанка була довга, гнітюча. Двічі господар благально позирав на Єнсена, але відразу ж відводив очі.

— Зробіть мені ласку, йдіть собі,— глухо попросив він. — Присягаюся вам, що диплом у місті. В помешканні моєї дружини.

— Вам, певне, важко тут сидіти?

— Я такого не казав.

— А на роботі вам не було важко?

— Ні, анітрохи. Чого б це? Я ж мав там усе, що хотів. Здавалося, він поринув у безнадійну задуму. Потім сказав:

— Ви все не так зрозуміли. Ви наслухалися різних історій і бозна-що собі уявили. Хіба можна вірити всьому, що теревенять люди? Вони не скажуть правди. Принаймні всієї правди.

— Отже, все, що про вас кажуть, — неправда?

— Ну гаразд, хай йому дідько. Звісно, шеф злякався й майнув за борт. Але я не винен.

— Коли це було?

— На минулому змаганні, ви й самі знаєте не гірше за мене. Власне, що тут цікавого? Мене взяли, бо гадали, що я вмію стернувати вітрильником. Він хотів, звісно, дістати приз. А як налетів шквал і я скочив на планшир вичерпати воду, він подумав, що нам край, зойкнув і стрибнув в озеро. Що я мав робити? Поплив далі, та й годі.

Він понуро глянув на Єнсена.

— Якби я тримав язика на припоні, все було б гаразд. Але мені здалося, що то дуже смішна пригода. Та й гірко стало, коли я збагнув, що вони дають мені всіляку гарну робот} , аби тримати якнайдалі від дому. От я й не змовчав, хоч…

Він стрепенувся й потер носа.

— Навіщо вам ці історії? Просто порожні балачки. То моя дружина постаралася і врешті домоглася чого хотіла. Авжеж. До того ж ми потім розлучилися. Але я не нарікаю, повірте мені, я ні на кого не нарікаю. — Він замовк, а тоді знову сказав: — Ні, я не нарікаю.

— Покажіть мені телеграму. Господар наполохано глянув на Єнсена.

— Яку телеграму? Я не маю ніякої телеграми…

— Не брешіть.

Господар схопився з місця, підбіг до вікна й почав бити кулаком об кулак.

— Ні, ви мене не спіймаєте. Більше я нічого не скажу.

— Покажіть телеграму.

Господар обернувся. Руки в нього й далі були стиснені в кулаки.

— Дарма питаєте. Я не маю телеграми.

— Ви її порвали?

— Не пригадую.

— Що в ній було?

— Не пригадую.

— Хто її підписав?

— Не пригадую.

— Чому ви пішли з роботи?

— Не пригадую.

— Де мешкає ваша колишня дружина?

— Не. пригадую.

— Де ви були в цей час минулої неділі?

— Не пригадую.

— Тут чи де?

— Не пригадую.

Господар і далі стояв спиною до вікна, так само стискаючи кулаки. Обличчя в нього спітніло, погляд був зляканий і по-дитячому впертий. Єнсен незворушно дивився на нього. Почекавши з хвилину, він сховав нотатника до кишені, взяв капелюха й рушив до дверей. З порога він ще запитав:

— Що таке тридцять перший відділ?

— Не пригадую.

Коли він їхав робітничим селищем, годинник показував чверть на дванадцяту. Він спинився коло поліційної дільниці й зателефонував звідти начальникові патруля.