З дверей визирнула ще одна жінка, трохи старша. Русява, з правильними рисами і майже стерильною зовнішністю.
Навіть не глянувши на свою помічницю, вона відразу мовила:
— Прошу. На вас чекають.
Наріжна кімната мала шестеро вікон. Унизу лежало місто, неприродне й мертве, мов рельєфна карта. Хоч сонце сліпило очі, все було чітко видно. День був ясний і холодний. Барви кімнати теж були чисті й холодні: дуже ясні стіни, такого самого кольору покриття на підлозі й меблі з крицевих трубок.
У заскленій шафі між вікнами стояли на гарних дерев'яних підставках блискучі хромовані келихи з вигравіювани-ми віночками з дубового листя. Більшість їх зверху була вкоронована стрільцями з лука або орлами з розгорненими крильми.
На письмовому столі були апарат внутрішнього телефону, велика попільничка з нержавкої криці й кістяна гадюка.
На шафі стояв червоно-білий настільний прапорець з хромованим держальцем, а під столом — пара жовтих сандалій і порожня алюмінієва скринька на сміття.
Посеред столу лежав лист.
У кімнаті було двоє чоловіків.
Один стояв з вужчого боку столу, спираючись пучками пальців на поліровану стільницю. Він був у темному, добре випрасуваному костюмі, чорних черевиках ручної роботи, білій сорочці й сірій шовковій краватці. Обличчя в нього було гладеньке, улесливе, чуб зализаний, а очі за великими окулярами в роговій оправі — по-собачому віддані. Єнсен часто бачив такі обличчя, а надто в телевізійних передачах.
Другий, що здавався трохи молодшим, був у шкарпетках з жовтою лямівкою, ясно-брунатних териленових штанях і білій розстебнутій сорочці навипуск. Він стояв коліньми на стільці коло вікна, впершись підборіддям у долоню, а ліктями — в біле мармурове підвіконня. Він був русявий, з блакитними очима.
Єнсен показав свій службовий знак і ступив крок до столу.
— Ви шеф видавництва?
Чоловік у шовковій краватці похитав головою і відійшов від столу, легенько вклоняючись та жваво показуючи в бік вікна. Усмішки його не можна було витлумачити.
Русявий зсунувся з стільця, легкою ходою підійшов до Єнсена й потис йому руку міцно й коротко. Тоді кивнув на стіл і мовив:
— Ось він.
Конверт був білий, звичайний, угорі наліплено три марки, а в нижньому лівому кутку стояв червоний штемпель з написом «терміновий». Усередині лежав згорнутий учетверо аркушик паперу. І адреса й текст листа були складені з наліплених літер, певне, вирізаних з якоїсь газети. Папір був дуже високої якості, і його формат здавався нестандартним. Єнсен почав читати листа, тримаючи його пучками: «щоб помститися за вбивство яке ви вчинили в будинок закладено потужний заряд із годинниковим механізмом що має вибухнути рівно о чотирнадцятій годині двадцять третього березня дайте змогу врятуватися невинним».
— Вона, звичайно, схибнута, — сказав русявий. — Просто-таки божевільна.
— Авжеж, ми дійшли такого висновку, — додав чоловік у шовковій краватці.
— Або це неймовірно дурний жарт, — мовив русявий. — Та ще й банальний.
— Авжеж, може й таке бути, — погодився чоловік у шовковій краватці.
Русявий байдуже позирнув на нього і сказав:
— Це наш директор. Перший директор видавництва.— І, трошки помовчавши, додав: — Мій найближчий помічник.
Усмішка в директора поширшала, і він схилив голову. Може, з вдячності, а може, заховав обличчя з якоїсь іншої причини. Наприклад, зі скромності, пошани чи гордощів.
— У нас є ще дев'яносто вісім директорів, — пояснив русявий.
Комісар Єнсен глянув на свого годинника: 13.19.
— Мені здалося, що ви, пане шефе, сказали «вона». Ви маєте підставу допускати, що листа послала жінка?
— Мене звичайно називають видавцем, — поправив русявий.
Він обминув стіл, сів у крісло і закинув на бильце праву ногу. — Ні, звичайно, ні. Просто мені так здалося. Хтось же мав його послати.
— Авжеж! — сказав директор.
— І мені цікаво: хто? — закінчив русявий.
— Так: хто? — й собі докинув директор.
Усмішка вже зникла з його обличчя, натомість на переніссі з'явилися глибокодумні зморшки.
Видавець закинув на бильце й ліву ногу. Єнсен знову поглянув на годинника: 13.21.
— Треба евакуювати будинок, — мовив він.
— Евакуювати? Неможливо. Це означало б припинити працю. Може, й години на дві. Ви розумієте, що це означає? Хоч приблизно уявляєте, скільки це нам коштуватиме?
Він обернувся разом з кріслом і вимогливо глянув на свого найближчого помічника. Той миттю наморщив чоло ще трішечки глибше за свого шефа і, щось мурмочучи, почав вираховувати на пальцях. Чоловік, який хотів, щоб його звали видавцем, холодно подивився на директора, тоді крутнув крісло назад.
— Щонайменше три чверті мільйона, — сказав він. — Розумієте? Три чверті мільйона. Щонайменше. Або й удвічі більше.
Єнсен ще раз прочитав листа, тоді глянув на годинника: 13.23.
— Ми видаємо сто сорок чотири журнали, — повів далі видавець. — Усі вони друкуються в цьому будинку. їхній загальний наклад сягає понад двадцять мільйонів примірників на тиждень. І для нас головне — вчасно надрукувати їх і розіслати без затримки.
Обличчя його змінилося. Блакитні очі аж засяяли.
— У кожній господі нашої країни кожна родина чекає на свій журнал. Вони однаково цікаві для всіх-для принцеси й для дружини лісоруба, для громадського діяча, якби в нас такі були, для найзлиденніших, найупослідже-ніших — геть для всіх. — Він хвилю помовчав, тоді додав: — І для малих дітей. Для всіх малих дітей.
— Для малих дітей?